Колись влітку

Море, ти прекрасне. Вночі, вранці, вдень, надвечір.

Хоч би який в тебе був настрій, хоч би який був настрій в мене.

Можу дивитися на тебе нескінченно: коли сонце кидає свої останні промені зза гір, коли тебе прикрашають лилово-рожеві хмари, коли ти виблискуєш жовтими плямами світла. Для мене найцінніший смарагд – той, що показуєш кольором хвиль, коли я пливу до берега у передсутінковий час.

Море і дубове гілля

Ти поряд, але як часто не можу навіть тебе торкнутися. Заслоняє всього лише дубове або фісташкове гілля. Здається що можна протягнути руки й торкнутися. Але не насмілюся. Тому що пам’ятаю.

Море і фісташкове гілля

Пам’ятаю, що за ними – глибока прірва. І нема ані стежинки, ані сходів – геть нічого.

Так і стою на смотровій, боючись підійти ближче – бо воно небезпечне, боючись піти в обхід – тому що все змінюється. Стою, спостерігаючи за грою хмар не тут, а десь на горизонті…

Харакс

——————————————

Випадкові записи: