Нещодавно я публікувала фото годинника. Ось він:
Один з найкращих, що бачила. В ньому справжня естетика і функціональність. На жаль, він не працює і вже давно. Це довга і сумна історія будівлі, на який він знаходиться і ще більш сумна історія руйнування не просто стін, але й цінностей – насильницьке, протиприродне, але таке стійке…
Коли вперше побачила його фото в блозі одного з ЖЖ-френдів, то була вражена тією красою, генієм архітектора і ще – як контрастом цьому – долею монастиря. Як зойкнуло в серці – я маю це побачити, обов’язково, на власні очі!
Тільки повністю зубожіла людина, тільки повний моральний урод може додуматися використовувати ЦЕ під буцигарню.
Радянська влада – ця жахлива сила, а ще більше – фанатизм засліплених – зробили страшні речі – знущались як могли над святинями, прочищали мізки людям, нищили їх самоусвідомлення, їх коріння.
Це насправді страшно. Коли дивишся на людину і бачиш, що в неї забрали, і знаєш, що то повернути не можна ніколи. Забрали більше, ніж стіни та хрести, забрали той справжній храм – який будується в собі.
І коли дивишся на обшарпані стіни, поламаний дах та вибиті вікна та вітражі, то згадую перш за все храм в кожному з нас. Нашій державі вже 17 років. Але й досі в колишньому Бернардинському монастирі виправна колонія №47, досі колючі дроти.
І як печатка – герб України на вході.
Значить не побудували ми ще того справжнього храму в собі, значить далека нам ще дорога, і вона буде важка. Іноді кам’яниста, іноді заболочена, іноді заросла травою, а частіше – колючим тереном.
А десь там, далеко, за іншим берегом річки, буде пливти, немов лебідь, він – забутий та закинутий…
—-
P.S.: І наостанок. Серед моїх постійних і не дуже читачів є люди, які не дуже цікавляться архітектурою, історією. І тому я їм (і не тільки) раджу… ні, навіть не раджу – наполягаю! – подивитися пару сторінок про цю пам’ятку:
http://www.castles.com.ua/sokal2.html
http://www.sokal.lviv.ua/history-m_golubec_IV.html
