Це, мабуть, такий стан або риса – постійне відчуття своєї дороги, свого шляху. І щоб не сталося, хто б не заважав, знаєш куди йти та навіщо. Схоже на прогулянки по горах – можеш спускатися, підніматися, але все одно видно, куди треба йти. Або не видно – тоді воно є в серці. Вже інше питання, як туди дістанеся – асфальтовою дорогою, набитою доріжкою, ледве помітною стежиною. Або прокладеш шлях по бездоріжжю. Хтось може завадити йти прямо, змусити відхилитися, навіть відійти назад. І добре коли є місце щоб перечекати бурю, або просто відпочити. Щоби зранку знову йти та ловити примари своєї мети.